Бограч
Виявляється, Косино не так далеко від Ужгорода, як здається. Коли їхати через Чоп, близько години. І це ще при нашій пародії на дорогу. Нащо я туди подався? Кажуть, що людина може нескінченно спостерігати за трьома речами: як палає вогонь, ллється вода і працює хтось інший. То ж ідеальне місце для подібних спостережень – на пожежі. Але є ще краще. Це фестиваль бограчу. Теж вогонь, вода, мідні труби, чужа робота (не бий лежачого), купа нових вражень і навіть подорож у недалеке совкове минуле.
вот и я в кадр попал
На спраглих нового кулінарного слова чекало вісім команд по три чоловіки – обер-кухар і два його асистенти-засідателі. Як у суді. Чи навіть – як на Страшному Суді. Були і професіонали кулінарної ниви, були і любителі. Як той казав, змішалися коні, звірі, люди. Деякі команди навіть мали додатково дівчат. Знаєте, на футболі є такі, що махають руками-ногами з бахромою на них. Переконують, що життя прекрасне, а наші гравці – найкрутіші. Втім той чи інший повар все одно час від часу махав на все розпачливо рукою (Ет, все пропало, нічого не вийде) і ховався у наметові. Депресняк тривав недовго, вже за якусь хвильку він вистрибував звідти – посвіжілий, оновлений і знов готовий до бою.
Все це нагадувало пекло, як його зображали на радянських карикатурах. Сповнені ентузіазму чорти у якихось неймовірних уніформах. Вирази облич – із серії “Їх шукає міліція”. Обов’язкова крива посмішка і величезна дерев’яна мішалка у руці. З казанів пахло чимось запаморочливим. Через певний час аромат починав нагадувати жіночі парфуми. Чомусь художники дуже любили зображати у котлах саме усміхнених жінок. Тут теж посмішок була сила-силенна. В смислі – не у котлах, а навколо. З усього іншого жінок прикрашали хіба що бікіні. На відміну від інших закарпатських фестивалів, які відбуваються неодмінно під спекотним сонцем, цей проходив у тінистій алеї.
Біля одного намету стояло чучело вепра з кукурудзяним початком у пащі. Тонкий натяк для глядачів. Мовляв, будеш багато хрюкати... Біля іншого намету напис повідомляв, що у казані знайшла останній спочинок не якась банальна льоха, а благородна косуля. Колись у дитинстві в мене була гра з кубиком, яка імітувала автоперегони. Коли ти потрапляв на чергову клітинку, виявлялося, що ти збив косулю і мусиш звернути з траси, аби відвезти її до найближчого ресторану. При цьому я завжди богував. Та тільки зараз переконався, що усі ті мої затримки не були даремним. Невинно убієнна істота таки потрапила за призначенням – хай і через багато-багато десятиліть. Ще на одному наметі стирчало чучело кішки. Сподіваюся, до вмісту їхнього казана це не мало відношення.
Посуд був на всі смаки. Один казан явно належав ще Арпадові, коли той пробирався з причорноморських степів до Паннонії і варив бограч на воді з Дністра, Прута, Тиси і Дунаю. Інший нагадував нутрощі вже радянського танку – так же гудів, викидав клуби парb і боровся за мир, не лишаючи навколо каменя на камені. Третій скидався на допотопну пральну машинку, хоча усередині замість панчох і трусів крутилися болгарський перець, шматки м’яса і чомусь баклажани. Ще один був справжньою літаючою тарілкою із зеленими чоловічками навколо. Наступний видавався на самогонний апарат, причому не тільки формою, а й запахами, які нестримно розтікалися навколо.
Над усім цим мав би майоріти кумач: “Кожному грішнику – по теплому місцю!” Втім гасла якраз були. Типу “Бограчу грамів триста – все, що треба для туриста”. Добре ще, що триста, а не дев’ять. Але і постріл був теж. Стріляв сільський горлова із рушниці, сигналізуючи цим, що час настав і кулінарна революція, про необхідність якої весь час говорили усі кому не ліньки, починається. Маси кинулися на штурм. По зелених килимових доріжках.
Таку довжелезну чергу я бачив раніше тільки раз у житті – до Мавзолею. Там половина людей стояло, аби переконатися, що вождь вічно живий, інша половина – що він таки помер! Тут, схоже, теж. Одні стояли, бо знали, що таке бограч, інші – навпаки. Одна половина заводила іншу. Черга рухалася швидко. Але від того чомусь не зменшувалась, а навіть постійно зростала.
Коли бограч опинився на столі, це була пісня. Ми довго сперечалися, яка саме. Одні казали, що шансон, інші – що просто блатняк. Комусь нагадувало Кальмана, комусь – “Дубинушку”. Врешті-решт страва сама пішла. Вона проникала у кожну клітинку розімлілого організму і кликала до подвигів.
Хотілося встати і проректи щось розумне. Але конкуренція була надто великою. Брати по розуму вже не здавалися такими неприємними, як зазвичай. Кожний гелготів по-своєму, ретельно розширюючи лексичний запас за допомогою рук, ніг і навіть невідь звідки узятого хвоста. Це можна було слухати до нескінченності. Точніше – поки не скінчиться бограч. Все ж таки біологічний вид, який харчується таким продуктом, має право на існування. Мій багатющий внутрішній світ рвався назовні. На щастя, десь в районі горла той рух припинявся і вибухова хвиля повертала назад. Жилами розтікалася палаюча магма, доходячи до самих кінчиків пальців, які вже нагадували переварені сосиски. Навколо ридали такі самі Змії Гориничі – чи то за власним нікчемним життям, чи то з жалю, що вони самі ніколи не навчаться варити бограч настільки якісно. Ми потрапили в якийсь багатовимірний простір і нас несло уперед назустріч невідомості. У відкриті чакри вривалася гармонія космосу і переформатовувала усю душу. Дужа же виявилася безмежною – ладною прийняти у себе бодай ще ложку того пекельного варева. А потім ще, і ще, іще.
Коли це скінчилося, усі розглядали одне одного на диво невинними і чистими очима: а що це було? Науці це невідомо. Навіть такій солідній, як місцеве туризмознавство. Дійство виявилося такою собі краплинкою у суцільному армагеддоні закарпатських фестивалів. У тій краплинці чи жаринці відображалося все: троянди й виноград, розлука і любов. Суцільний Стендаль: червоне і чорне. А у вогні броду нема. Хоча вижити можна. І треба. Я почувався Іоанном на острові Патомос, який конче мусить описати своє видіння, що явилось у вогні і бурі. Підозрюю, що творцеві Апокаліпсису було трохи простіше.
А тут – що його скажеш?! Мінімум організації, море ентузіазму, ґвалт і високе небо над нами. Останнє налаштовувало на філософський лад. Ідея дуже гарна. Працювати над її втіленням доведеться ще чимало, закатавши рукави. Бо ж були колись у незапам’ятні часи такі вишукані страви, як пельмені чи чебуреки. І на що їх перетворили нині?! Не хотілося би, аби бограч проробив таку же еволюцію на самісіньке дно. Він вартий значно більшого.
http://zakarpattya.net.ua/Blogs/110096-Bohrach